Він боровся за берет у 2010-му, 2011-му, 2012-му, 2013-му., а отримав його лише в 2019-му
«Доводжу справи до кінця – це мій принцип», - Олександр Півненко розповів, як здобув право носити берет з відзнакою
Іспит на право носити берет з відзнакою має багаторічну передісторію. Аналогічні змагання були й у внутрішніх військах задовго до початку гібридної російської агресії. Для підполковника Національної гвардії України Олександра Півненка ці змагання розпочалися з 2009 року. Він виступав також у 2010-му, 2011-му, 2012-му, 2013-му. Потім була досить тривала перерва. З шостої спроби, яка відбулася у 2019 році, пану Олександру таки вдалося довести справу до кінця.
Такі люди швидко та надійно завойовують авторитет.
Глибокий погляд, вольове обличчя, атлетична статура, тиха, спокійна мова, де виважене та відточене думкою кожне слово, сувора вимогливість до себе – все це перше, що впадає у вічі, коли розмовляєш з Олександром Півненком. Такі люди швидко та надійно завойовують авторитет. Для нього було справою честі отримати берет з відзнакою, бо він має особисто досягати того, що вимагає від підлеглих. Підготовку до іспиту розпочав заздалегідь, не зважаючи на суттєве службове навантаження.
«Я вже не перший рік готуюсь до цих змагань, все, що там проходило, я вже знав. Найбільшу увагу приділив саме бігу та стрільбі. Моя особиста підготовка розпочалася з лютого місяця. Власне, все почалося з кросу. Брав участь у харківських півмарафоні та марафоні. Приділив увагу силовій підготовці та стрільбі. Таким чином вийшов на належний рівень до вересня місяця», – говорить Олександр
Більшість опитаних нами кандидатів на право носити берет найбільше тривожились саме фіналом змагань, де потрібно було битися проти професійних кікбоксерів, самбістів тощо. Олександр Півненко тут проблем взагалі не бачив:
«Фіналом змагань є бій проти інструкторів, майстрів спорту з кікбоксингу, рукопашного бою, бойового самбо, дзюдо. Це вважається найтяжчим випробуванням. Але у мене непогане минуле: коли я розпочав служити у внутрішніх військах з 2009 року, то вже почав виступати на подібних змаганнях. Завжди займався рукопашним боєм, з 2010 року безпосередньо тайським боксом у цивільній секції. Особливих труднощів я в цьому напрямку не відчував», – каже Олександр Півненко. Він також вважає, що саме переорієнтування формату змагань з колективного на індивідуальний додало йому шансів на перемогу.
2013
Чемпіонат Києва з кікбоксингу
Позитив, що таке різноманіття вправ дозволяє розкривати свій потенціал, складність в тому, що не встигаєш відновитись.
«Розпочалося все з кросу: у повній викладці бігли дванадцять кілометрів. На собі мали бронежилет типу МЗК чи МЗК-М (майже дванадцять кілограмів), каску, протигаз, розвантажувально-поясну систему, автомат (три кілограми чотириста грамів), штатну зброю, флягу. Це десь до двадцяти кілограмів ваги. Було і пересування по-пластунські, і подолання смуги перешкод. Пробігаєш півтора-два кілометри, переходиш до нового етапу, починаєш з того, що тягнеш білет, відповідаєш на сім питань та біжиш далі. Це все твій час. Далі пішов пісок, цей відрізок дуже важкий, нога грузне, ставати важко. На медицині потрібно було за всіма правилами накласти турнікет і на п'ятнадцять метрів перетягнути «пораненого». Він теж був у бронежилеті. Це вже було досить таки відчутно, бо сил не вистачало. Потім приблизно ще два кілометри бігу. Часу на відновлення немає, етап йде за етапом. Ще ящик «умовних боєприпасів» вагою двадцять п'ять кілограм, під «мінометним» обстрілом, потрібно було перетягнути на двадцять п'ять метрів. Це треба було робити повзучи на боку. Далі знов біг на два кілометри. Потім збирання зброї після неповної розборки, і далі подолання психологічної смуги перешкод. Це був вузький підземний тунель з двома хибними виходами. Потрібно було знайти вихід на поверхню. Тунель був тридцять метрів завдовжки. Висота десь шістдесят сантиметрів та ширина така ж», – постійна зміна діяльності була і плюсом, і мінусом одночасно, вважає Олександр. Позитив, що таке різноманіття вправ дозволяє розкривати свій потенціал, складність в тому, що не встигаєш відновитись.
«Наступним був етап стрільби з автомата на п'ятдесят метрів, дається два патрони. Далі метання гранати Ф1 на дальність за тридцять метрів. Далі долали покришки, і найважче: силова підготовка – присідання з мішком тридцять кілограмів тридцять раз, піднімання ніг лежачи на спині тримаючи руки за головою тридцять раз, віджимання від полу тридцять раз, і перекидання покришки від БТР на дальність двадцять п'ять метрів. І фініш. Далі стрільба з пістолета, і стрільба з автомата», – ділиться Олександр Півненко: «Подолавши все це, ти ще не знаєш, що на тебе чекає далі, адже сидиш та очікуєш на результати, поки не дізнаєшся, що саме ти пройшов, і можеш рушати далі».
«Перед двобоєм проводився залік п'яти прийомів з рукопашного бою. Суддівська колегія дивилася наші знання. Хто це пройшов, того допускали до бою. Я був сильно вмотивований, адже позаду лишилось все найтяжче. Відпрацював на сто відсотків і у мене все вийшло!» – Олександр запевняє, що якби не вдалося успішно пройти всі ці випробування цього разу, то він би знову і знову долучався б до змагань, поки не досяг би цілі: «Доводжу справи до кінця – це мій принцип!»
Берет – це не лише особистий тріумф гвардійця, а й серйозна відповідальність
Підполковник Півненко на останок зауважує, що цей берет – це не лише особистий тріумф гвардійця, не лише численні привітання від друзів, знайомих, підлеглих та керівництва, але й серйозна відповідальність, адже тепер його новий статус власника берета з відзнакою вимагає від нього тримати себе постійно у формі.
Відділення інформації і комунікації Східного ОТО
розмову вів Сергій Молотков
фото Дмитро Образцов, відділ інформації і комунікації НГУ
розмову вів Сергій Молотков
фото Дмитро Образцов, відділ інформації і комунікації НГУ
